Річанські кузні в двадцяті роки
....................................................................................................................................................................
В рідному селі було декілька кузень, розташування їх всіх в
1917-1927 роках не знаю, проте, де більшість з них була розташована,
пам"ятаю. На Грудку було три чи чотири кузні, одна на Малій Синьківці
проти В.Пугачівки, одна - на Шамрівці, одна на Погорілівщині, біля
Шпаків Михайла та Івана, і одна - на Болоті. Серед кузень на Грудку
одна належала Герасиму Морочанцю, дуже цікавому дядьку - неабияк
здібному розповідачу, два його сини в ті роки вчилися в Веретенівській
(біля Сум) сільськогосподарській школі, в село не повернулися. Кузня на
М.Синьківці належала Мудраку, теж видатному дядьку, він був, так би
мовити, представником Річанської технічної інтелігенції, ходив у
шкіряному піджаку, а на картузі носив технічного значка, одержаного
після закінчення Білопільського ремісничого училища. В селі вважався
знавцем різних машин і здатністю виготовляти до них складні частини.
Крім кузні збудував ще й невеликого «парового» млина,
тобто, на бензиновому чи керосиновому двигуні. Кузня і млин були під
одним дахом. Кузня на Шамрівці належала старшому сину Кекенця
– Никифору, в 1926 чи в1927 році він переніс ії в кінець
Погорілівщини, де вона згодом закінчила своє існування. Володар, її
став старим, а син його не захотів бути ковалем. Кузня на
«Болоті» в роки першої світової війни розташовувалась на
березі болота в кінці Поросюнового провулка, в 1917 чи в1918 році
хазяїн її, старий Демченко, кузню цю ліквідував. Згодом з"явилася кузня
знову ж таки на «Болоті», але вже проти Коров"яків і
належала вона, здається, Коров"яковому Омеляну. Кузня біля Шпаків
належала Федору Михайловичу Іванію, моєму сусіду і другу,
1907р.нар.(Ф.М.Іваній-мій хрещений батько.Л.Г.Іваній). В роки
колективізації цю кузню він ліквідував і пішов працювати в Річанську
МТС в майстерню. Після ліквідації МТС він перейшов працювати в
«рідний» колгосп (в колгосп «Зоря»).
Кузня на селі - це осередок сільської техніки
і інформації, і в цьому її привабливість: в кузні завжди хтось був з
числених мешканців села, один приходив узнати, чи прийме його
замовлення коваль та на коли, другий чекав виготовлення замовлення
-цвяхів, кочерги, ножа і т. д., третій - привів конячину щоб підкувати,
при цьому завжди йшов обмін новинами. В кузні йшла праця увесь рік,
зачинялась вона лише на великі свята, на неділю та на декілька днів під
час жнив, коли сам коваль мусив у себе жнивувати.