Село моє…
Про
голодомор 1932-1933 рр
....................................................................................................................................................................
|
В |
и не були у Річках?
Це велике село на Білопільщині. А колись було ще
більшим... Старі люди кажуть, що за давніх часів німець на прізвисько Роленець,
дуже багата людина у ту пору, як задумав будувати залізницю, то хотів прокласти
її через село
Річки. З цією
задумкою звернувся він до річан. Та вони на селянській сходці вирішили: не
треба їм ніякої залізниці, бо потяги їхніх дітей
поріжуть. То й пройшла залізна колія не через Річки, а
через Білопілля, і Білопілля згодом стало райцентром, а Річки залишились селом.
Хоча не просто селом, а великим і красивим селом. Річка
Крига, зелені луки, високі тополі, берези, клени – все тут було до вподоби
українській душі. Так було... Аж ось настав страшний
33-й...
Попри всі
сьогочасні публікації на тему «Голодомор 33-го», ще й
зараз інколи чуєш, мов, ніякого голодомору на Україні не було. Нещодавно,
наприклад, я сам особисто чув у хлібному магазині №7 нашого міста, як літній
чоловік сердито і голосно казав у черзі: «Какой
голодомор? Вбілі вам в голову! То всьо пропаганда!» Мене аж немов шпигнуло у самісіньке серце. Не було голодомору? Річанин,
покійний, царство йому небесне, Федір Харитонович Коломієць, фронтовик,
орденоносець Леніна, післявоєнний голова колгоспу імені Калініна, потім
багаторічний парторг об’єднаного колгоспу, дуже шанована людина в селі, не раз
розповідав... У них в родині було четверо дітей.
Зостався лише він один. Його забрав до себе дядько
Іван з Білопілля: той працював десь бухгалтером і не
пожалів куска хліба своєму племіннику... А в селі люди мерли, як мухи. Їли хто зна що, навіть листя і молоду
кору з дерев. У порожніх колгоспних коморах з відчиненими навстіж дверима гуляв
вітер. А опухлі від голоду
селяни повзли до них в надії знайти там хоч зернину... За сусіднім селом
Павлівка був виритий рів, наповнений водою. За ровом –
Курщина. Вночі голодні люди повзли до рову. Якщо хтось з курян кидав через рів шматок хліба на українську землю, вартові стріляли і в
голодного, і в того, що кидав... Люди скаженіли. На вулиці Зеленівка жінка з’їла свою дитину. Біля цього місця
щей сьогодні люди вечорами проходять, з острахом озираючись і говорячи пошепки.
А річани колись боялись, щоб потяги не порізали їхніх
дітей... От і судіть самі, чого спорожніли вулиці річанські,
немов порозкидані по селу чорним вихрем....
Та все ж таки, попри всі лихоліття, це велике і
красиве село. Про нього так і хочеться сказати словами поета:
Село моє, для мене ти єдине,
для мене ти найкраще на Землі,
частинка серця і країни,
прийми мої всі радощі й жалі...
Ви не були у Річках? О.
Обов’язково побувайте!
Ю. Ош., Суми
Добрий день - №41- 8 жовтня 1993 р., с. 4
Стаття І. Турчина "Страшний ювілей"//"Кримська світлиця" - №11 - 14.03.03
Репортаж телеканалу НТН до 75-ї річниці Голодомору (с. Річки, 21.11.07)