Із
спогадів Хорунжого В. Ф.
1933 рік. Їдучи в поїзді, я бачив багато голодних людей, які випрошували крихту хліба. А на вокзалі Білопілля на пероні, я бачив трупи померлих від голоду.
В Річках я побачив ще страшніші картини. Наприклад, проти нашого двору
протягом двох днів поступово помирав з голоду житель нашої вулиці. Люди, не
маючи хліба, їли листя. Одного разу, в неділю, я вирішив пройтись до своїх
родичів у Степанівну. Ішов полем і бачив, як на бурякових плантаціях працювали
жінки, виснажені, худі, обшарпані, тіні, а не люди. Серце стискалось від болю,
дивлячись на це. Мучила думка: хто ж винен у цій страшній трагедії, адже не
було тоді неврожаю.
Гаркавенко Василь Семенович
В кінці 1930 року в нашому селі Річки з активною поспішністю організовували колгоспи. Тяглову силу (коні, воли), інвентар для обробітку землі (борони, плуги, косарки, молотарки), сама земля – все це усуспільнювалось.
Селянам, котрі з самого початку організації колгоспу вступили в члени його, наділялись присадибною ділянкою землі в розмірі 72 сотки.
Були селяни, котрі зволікали із вступом в колгосп, надіючись на те, що можливо щось зміниться і обов’язковість вступу в колгосп відпаде. Та цього не сталось.
На таких навалились репресії. Непокірним навішували ярлики “куркуль” і вимітали із закромів до зернини збіжжя, забирали одежу, худобу, відбирали будівлі, а господарів з їхніми сім’ями вивозили на Урал, Колиму, Магадан та Соловецькі острови.
Налякані непокірні таким обертом справ, понесли свої заяви про вступ у колгосп в їхні контори. Але цим уже членам колгоспу надавалась земельна присадибна ділянка в розмірі 36 соток.
Це була політика знищення куркуля, як класу, але під цей вихор постраждало багато середняцтва.
Квітуча краса села Річки зів’яла. Всі людські устремління створювати і
збільшувати матеріальний достаток для себе і своїх потомків було розтоптано
чоботом ненависті до тих, хто горів бажанням до праці у власному господарстві,
до тих, хто не підтримав постанов держави, загальмовував їх реалізацію.
В перші роки заробітки в колгоспі були слабенькі, бо колективне господарство, як кажуть, ще не стало на ноги. Тепер уже в коморі селянина гуляв вітер, бо весь урожай містився в одній колгоспній коморі. Достатньо із району спустити директиву голові колгоспу про здачу державі стільки-то тонн збіжжя, як воно протягом 2-4-х днів буде доставлено на місце призначення.
А держава хлібець все вимагала... й вимагала... Везла і за кордон.
Вже з осені 1932 року розпочався голод, який узимку і навесні 1933 року набрав розмірів національного лиха.
Згадує мій батько Гаркавенко Семен Федорович про одну хатиночку на вулиці Хандолівці, обвітрену лютневими морозами 1933 року. В хатині пусто. Ніде не має ні крихти від якоїсь страви, ані зернини. Навіть миші не бігають.
Тільки на голому дощатому полу стогнав виснажений хворобою і голодом чоловік. Над ним хлипало дівча літ десяти. Коли той заплющував очі і затихав, дівчина обережно торкала його за рукав:
- Дядю Іване! Дядечку Іване!.. Не треба закривати очі. Не заплющуйте їх. Потерпіть трішки...
Обличчя старого загострилося. Він дивився на дівчину безтямним поглядом, уривчасто дихав і ледве ворушив пересохлими губами:
- Хлібця б, доню... Крихітку... Одну тільки крихітку... Хоч понюхати...
Хто вижив до квітня 1933 року, бо почала появлятись зелень, той рятувався щавлем, кульбабою, цвітом акації. Ловили горобців, сорок, ворон, ховрахів, котів, собак, жаб.
Люди мали вигляд скелетів, обтягнутих шкірою або ж опухлих, як колоди.
У селі стало незвично тихо. Не гавкали собаки, не перегукувались півні. Колись гомінкі й курні вулиці позаростали бур’янами, які вигнали вище людського зросту.
А людоньки помирали... помирали... Мерці валялися на вулицях, кущах, ярах.
Сільська рада разом з осередком комуністів організувала похоронний загін. Щоб не викликати епідемії, померлих організовано вивозили на кладовище і закопували. За кожних чотирьох похованих загін одержував кілограм хліба.
У нашому селі збором мерців займався Мура (мабуть його так прозивали). Цей Мура, якщо не вистачало до норми мерців, то прихвачував охлявши, але живих.
Так на вулиці Копичана гора (нині Мічурінська) молодого Пугача Миколу пухлого і охлявшого виніс з його хати і несе до воза. Цей Микола слабим, писклявим голосом умовляє його:
- Пусти мене, добрий чоловіче, я ж ще живий.
- Все одно помреш, а тоді знову за тобою приїздить. Нехай заразом.
Скинув Миколу на воза і поїхав далі. Поки їхали до кладовища, хлопець хитався, совався і впав з воза та поповз у зарослу бур’яном канаву, де пролежав до смеркання. Потім доліз до свого обістя. Голод пережив, створив сім’ю і жив до глибокої старості.
Марію Воду Мура теж скинув на воза ще живою. По дорозі до кладовища вона теж сяк-так випала з воза. Їй люди допомогли дістатися до родичів. Пережила голод, вийшла заміж, народила і виростила діток і померла в похилому віці.
Діти, які залишилися живими після смерті батьків були поміщені в патронат.
Там їх харчували, зодягали, віддавали навчатися в школу.
За матеріалами бібліотеки с. Річки
Денисенко Віктор Володимирович
Батько розказував, що в 1932 году в нашому селі уродив непоганий урожай зернових культур. А державою було доведено господарству непосильний план хлібозаготівлі. І тоді, шоб виконати його будь-якою ціною, правління колгоспу утворило ударну бригаду, яка насильно забирала в селян усі лишки продукції, вирощеної на своїх городах: зерно, квасолю, кукурудзу, картошку. Ударники цілими стадами з щупами, ломами, лопатами, вилами, мітлами кожного дня ходили по дворах. Копали у дворі, на городі, довбали в хаті підлогу, розвалювали припічки, вимітали кожний куток і запічок, забирали все, шо знаходили. І вже після Рождєства 1933 года в селі почався штучний масовий голод у кожній хаті.
Страшно казать про те бачене і пережите. Люди ходили пухлі, один одного не взнавали. Шоб якось вижити, вони варили і їли шкури тварин, кору дерев, разні бур’яни, жаб, кішок, собак, дохлу конину і разне падло. У Річках був випадок людоїдства. Одна жінка – матір, по очереді порізала і з’їла всіх своїх дітей. Коли померла і сама, то не чердаку хати було найдено восємь дитячих голов.
З началом января люди мерли з голоду поодинці, а
весною – цілими сім’ями. Трупи валялися під заборами, на дорозі, в бур’янах. В воздусі стояла вонь. Кожен день
по дворах їздила підвода (коняка, запряжена у гарбу), на яку скидали трупи, як
дрова. Собиральнику видавали по 100 грам хліба за
кожного мерця. То він с удовольствієм старався возить
і живих стариків на сільське кладовище, де була вирита велика яма, яку
наповнювали людьми, шо й ноги торчали.
Така вона була переповнена. У селі виживали ті, хто міг ходити на роботу в
колгосп, бо там варили кандьор, і часть тих, у кого
осталась корова, та доїлася.
Недайвода Марія Тимофіївна
Я буквально чудом осталась живою вмісті з моєю трирічною дочкою Настею, хоч вже 7 суток нічого зовсім не їла. Та і їсти почті не хотілось, а тільки спати. Була пухла, ноги налилися водой, як мішки, передвигаться було важко. Для дочечки у мене осталася четверта часть хліба, яку я хранила в подушкі. Чоловіка дома не було, поїхав в Росію наміняти харчів. Я не думала, шо ми виживемо. Сколько було радості, коли з Білгородської області вернувся мій чоловік. Він привіз мішок муки, виміняної за одєжду, сережки. Які ми були раді! Ноччю висипали ру муку у стальну бочку, яку закопали і надьожно замаскіровали в ярку, за городом. Благодаря чому ми і мої батьки вижили.
А скольки тоди вимерло
моїх односельців! Один раз я зайшла хату своєї давньої подруги Анастасії
Руденко. Це було весною. На дерев’яному полу в ряд лежало 5 мертвих дітей –
один за одне менше. Над ними жалобно плакала і
кричала мати. Анастасія розказала мені, шо комуністи
забрали з її хати все до ниточки. Коли був послєдній
обшук у її хаті, то його проводив, як завжди… (прізвище). Він її спитав, як це
Анастасія ще жива і не здохла, і де бере хліб. В цей час діти їли суп з череп’яної
миски, він вирвав з їх рук ложки. Потом підійшов до печі, схватив з припічка
горщик з їжею і вилив її на пол. До кінця своєї жизні
ця жінка стільки виплакала сльоз, в яких можна було б
утопити того, хто причинив їй зло.
Записала Цимбал Богдана Олександрівна у 2002 р.
За матеріалами сайту «Уроки історії:
голодомор 1932-33 років»
...............................
Стаття І. Турчина "Страшний ювілей"//"Кримська світлиця" - №11 - 14.03.03
Репортаж телеканалу НТН до 75-ї річниці Голодомору (с. Річки, 21.11.07)
...........
Повернутись на попередню сторінку