Свiдчення рiчан
про
голодомор 1932-1933 рр
....................................................................................................................................................................
Із
спогадів Хорунжого В. Ф.
1933 рік. Їдучи в поїзді, я бачив багато голодних людей, які випрошували крихту хліба. А на вокзалі Білопілля на пероні, я бачив трупи померлих від голоду.
В Річках я побачив ще страшніші картини. Наприклад, проти нашого двору
протягом двох днів поступово помирав з голоду житель нашої вулиці. Люди, не
маючи хліба, їли листя. Одного разу, в неділю, я вирішив пройтись до своїх
родичів у Степанівну. Ішов полем і бачив, як на бурякових плантаціях працювали
жінки, виснажені, худі, обшарпані, тіні, а не люди. Серце стискалось від болю,
дивлячись на це. Мучила думка: хто ж винен у цій страшній трагедії, адже не
було тоді неврожаю.
Гаркавенко Василь Семенович
В кінці 1930 року в нашому селі Річки з активною поспішністю організовували колгоспи. Тяглову силу (коні, воли), інвентар для обробітку землі (борони, плуги, косарки, молотарки), сама земля – все це усуспільнювалось.
Селянам, котрі з самого початку організації колгоспу вступили в члени його, наділялись присадибною ділянкою землі в розмірі 72 сотки.
Були селяни, котрі зволікали із вступом в колгосп, надіючись на те, що можливо щось зміниться і обов’язковість вступу в колгосп відпаде. Та цього не сталось.
На таких навалились репресії. Непокірним навішували ярлики “куркуль” і вимітали із закромів до зернини збіжжя, забирали одежу, худобу, відбирали будівлі, а господарів з їхніми сім’ями вивозили на Урал, Колиму, Магадан та Соловецькі острови.
Налякані непокірні таким обертом справ, понесли свої заяви про вступ у колгосп в їхні контори. Але цим уже членам колгоспу надавалась земельна присадибна ділянка в розмірі 36 соток.
Це була політика знищення куркуля, як класу, але під цей вихор постраждало багато середняцтва.
Квітуча краса села Річки зів’яла. Всі людські устремління створювати і
збільшувати матеріальний достаток для себе і своїх потомків було розтоптано
чоботом ненависті до тих, хто горів бажанням до праці у власному господарстві,
до тих, хто не підтримав постанов держави, загальмовував їх реалізацію.
В перші роки заробітки в колгоспі були слабенькі, бо колективне господарство, як кажуть, ще не стало на ноги. Тепер уже в коморі селянина гуляв вітер, бо весь урожай містився в одній колгоспній коморі. Достатньо із району спустити директиву голові колгоспу про здачу державі стільки-то тонн збіжжя, як воно протягом 2-4-х днів буде доставлено на місце призначення.
А держава хлібець все вимагала... й вимагала... Везла і за кордон.
Вже з осені 1932 року розпочався голод, який узимку і навесні 1933 року набрав розмірів національного лиха.
Згадує мій батько Гаркавенко Семен Федорович про одну хатиночку на вулиці Хандолівці, обвітрену лютневими морозами 1933 року. В хатині пусто. Ніде не має ні крихти від якоїсь страви, ані зернини. Навіть миші не бігають.
Тільки на голому дощатому полу стогнав виснажений хворобою і голодом чоловік. Над ним хлипало дівча літ десяти. Коли той заплющував очі і затихав, дівчина обережно торкала його за рукав:
- Дядю Іване! Дядечку Іване!.. Не треба закривати очі. Не заплющуйте їх. Потерпіть трішки...
Обличчя старого загострилося. Він дивився на дівчину безтямним поглядом, уривчасто дихав і ледве ворушив пересохлими губами:
- Хлібця б, доню... Крихітку... Одну тільки крихітку... Хоч понюхати...
Хто вижив до квітня 1933 року, бо почала появлятись зелень, той рятувався щавлем, кульбабою, цвітом акації. Ловили горобців, сорок, ворон, ховрахів, котів, собак, жаб.
Люди мали вигляд скелетів, обтягнутих шкірою або ж опухлих, як колоди.
У селі стало незвично тихо. Не гавкали собаки, не перегукувались півні. Колись гомінкі й курні вулиці позаростали бур’янами, які вигнали вище людського зросту.
А людоньки помирали... помирали... Мерці валялися на вулицях, кущах, ярах.
Сільська рада разом з осередком комуністів організувала похоронний загін. Щоб не викликати епідемії, померлих організовано вивозили на кладовище і закопували. За кожних чотирьох похованих загін одержував кілограм хліба.
У нашому селі збором мерців займався Мура (мабуть його так прозивали). Цей Мура, якщо не вистачало до норми мерців, то прихвачував охлявши, але живих.
Так на вулиці Копичана гора (нині Мічурінська) молодого Пугача Миколу пухлого і охлявшого виніс з його хати і несе до воза. Цей Микола слабим, писклявим голосом умовляє його:
- Пусти мене, добрий чоловіче, я ж ще живий.
- Все одно помреш, а тоді знову за тобою приїздить. Нехай заразом.
Скинув Миколу на воза і поїхав далі. Поки їхали до кладовища, хлопець хитався, совався і впав з воза та поповз у зарослу бур’яном канаву, де пролежав до смеркання. Потім доліз до свого обістя. Голод пережив, створив сім’ю і жив до глибокої старості.
Марію Воду Мура теж скинув на воза ще живою. По дорозі до кладовища вона теж сяк-так випала з воза. Їй люди допомогли дістатися до родичів. Пережила голод, вийшла заміж, народила і виростила діток і померла в похилому віці.
Діти, які залишилися живими після смерті батьків були поміщені в патронат.
Там їх харчували, зодягали, віддавали навчатися в школу.
За матеріалами бібліотеки с. Річки